Григорій Піпський
18.01.11
Григорій Піпський, родом із села Мальговичі коло Нижанкович Старосамбірського району на Львівщині. В січні 1918 року він, студент Кирило-Мифодієвської гімназії пішов добровольцем захищати Київ у бою під Крутами. Після багатогодинного нерівного бою, відступаючи вночі до свого поїзда Студентська чота, в складі якої був Григорій, вийшла на станцію Крути, яка вже тоді була в руках більшовиків. Після короткого бою усі 30 студентів були взяті у полон і наступного дня розстріляні.
Вони вмерли співаючи «Ще не вмерла Україна...», і одним з перших, а, можливо, і найпершим заспівав наш гімн студент — Григорій Піпський. Пісню підхопили решта. Місцеві жителі згодом поховали всіх в одній могилі. Коли в березні родичі зайнялися перепохованням хлопців, там виявили 27 тіл.
На жаль, до нас дійшло дуже мало інформації про Григорія. Все що ми маємо це спогади односельчан. Омелян Ноджак:«Про Григорія знаю від мами. Під час першої світової війни, коли сюди прийшли москалі, вони знущалися з мого діда. Гриньо обстав за нього. Тоді зайди схопили Піпського і відвели на околицю Мальгович. Пролунали постріли — ми подумали, що Григорія розстріляли. Але, на щастя, цього не сталося, його просто забрали із собою. Потім він опинився у Києві, де вчився. Чому він виявився таким стійким українським патріотом? Піпські — наші сусіди. То була чесна, працьовита свідома родина. Хоч мати Григорія походила з польської сім’ї, вона повністю поділяла погляди свого чоловіка, українця козацького духу. Григорія всі знали як добру, порядну, грамотну людину. Тоді практично усі студенти були заангажовані в національні справи. Ось чому добровільно зголосився під Крути...»
При перепохованні 30-х крутянців на Аскольдовій могилі газети згадували, що тільки біля двох трун студентів-галичан не було родичів, зокрема й біля Григорія Піпського. Але це не зовсім так, бо окрім тисячної процесії з ним прийшла попрощатися і сім'я, у якої у Києві на вул. Пимоненка, Піпський винаймав кімнату. Згадує киянин Ігор Ткаченко: “Але за труною Григорія, як своїм рідним, близьким, як за дорогою для них людиною у безкінечному потоці киян, в цій жалобній процесії від Київського вокзалу до Аскольдової могили йшли троє: мій дід Йосип, бабуся Ірина та їхня старша донька, сумуючи за ним і проводжаючи в останню путь. Вони спізнали Григорія на вокзалі, куди їх 30-х привезли в березні з-під Крут, підтвердили його особу. Жахнулися, коли побачили на його юному тілі більше десятка ран від бандитсько-большевицьких куль та багнетів. Про це мені розповідала бабуся, світла їй пам’ять, та тітка.
...Світлина Григорія, мабуть..., останнє прижиттєве його зображення, яке він подарував моїй бабусі напередодні тих днів, коли він пішов під Крути. Цю світлину моя бабуся, царство їй небесне, зберегла попри всі скрути життя, голод, репресії, розрухи, війни, окупацію, коли у нас зникло, було знищено безліч сімейних реліквій, листів, світлин діда та близьких родичів”.
Щоб мати змогу залишати коментарі, необхідно зареєструватись.
