Данило народився 26 грудня 1886 року в Трипіллі від батька Ілька Лавровича і матері Варвари Павлівни. Була це багатодітна родина: п’ятеро синів і п’ятеро дочок. Батько Ілько був столяром, навчав синів своєму ремеслу, а найменшого Данила брав із собою на підробітки, бо як і більшість трипільців вони страждали від малоземелля. Хлопець був тямущим і закінчив церковно-приходську школу та місцеве двокласне земське училище. 

Ще юнаком Данило усвідомив просту істину: люди спонвічно мають право жити за своєю волею, так як хочуть і можуть. 

У революцію 1905—1907 рр. Данило був одним із організаторів Трипільського гуртка соціалістів-революціонерів. Влітку 1908 року Данила арештували за “прікосновєнность к государствєнному прєступлєнію” і засудили до заслання в Архангельську губернію в село Холмогорки. 

У Трипілля Данило повернувся аж у 1914 році і тут же був мобілізований на Західний фронт. Служив він писарем 35-го корпусу і найвірогідніше дослужився до молодшого старшини. 

Після жовтневого перевороту трипільці визнали владу Центральної Ради. 

Відновлена Іваном Гавришем та Данилом Терпилом Трипільська організація соціалістів-революціонерів мала великий вплив на околиці: Трипільську, Черняхівську, Германівську, Обухівську та Великодмитрівську волості. В той час Данило Терпило з товаришами і закладали мережу майбутнього повстанського руху: структура війська, старшини, зброя, місця збору, агентура, оповіщення та все інше, що входить в поняття забезпечення мобілізаційної готовності. 

В березні 1918 року в Трипілля зайшли кайзерівці й гетьманці. Ліберально настроєна українська інтелігенція зайняла антигетьманську позицію. А вже в листопаді 1918 року Директорія Винниченка й Петлюри розпочала Всеукраїнське повстання проти гетьманату Скоропадського. 

21 листопада вояки Данила Терпила розбили Трипільську гетьманську варту. 

Була це перша перемога під орудою Данила Терпила. Він запально й аргументовано виступив на велелюдному мітингу в Григорівці і закликав людей допомогти його загону встановити народну владу по всіх селах. І загін значно поповнився добровольцями з навколишніх сіл. 

Невдовзі дивізія Зеленого разом з іншими партизанськими загонами півдня Київщини оточила Київ і зав’язала напружені бої з німцями коло Білогородки. 

Перемігши кайзерівців і гетьманців, Дніпровська дивізія вступила в Київ і ошелешені кияни дивилися на маєво червоних прапорів і читали гасла: “Всю владу Радам!” та “Всю землю без викупу — селянам!”. За нею зайшли в місто й інші військові частини Директорії. 

На початку 1919 року отаман Зелений розійшовся з Директорією, бо вважав, що радянську владу треба встановлювати разом з більшовиками. Та агресія більшовицької Росії і безчинства Муравйова в Києві, коли до стіни ставили за українське слово і вишиванку, змінили позицію отамана. І вже в квітні 1919 року він розпочав боротьбу з російською комуністичною окупаційною владою, яка ще в березні оголосила його поза законом. 

Отаман Зелений увійшов до підпільного Всеукраїнського ревкому. У зверненні цього органу “До селян і робітників України” наголошувалося: “Ми домагаємося такого: - Україна мусить бути незалежною...; Влада на Україні мусить бути з місцевих людей українців (усіх живущих на Україні)...”. Загони Зеленого отримали назву “Першої Київської дивізії”. Тоді ж було утворено на Васильківщині й “Другу Київську повстанську дивізію” (отаман Марко Шляховий). Ці дві дивізії були зведені в “Перший повстанський кіш”, який очолив отаман Зелений. І вже влітку район Трипілля-Васильків- Мотовилівка-Кагарлик повністю перейшов до рук повстанців. 

Про масштаби повстанського руху свідчить те, що окупаційна більшовицька влада кинула в травні 1919 року проти повстанців зведений загін числом у 21 тисячу вояків. Червоні розпочали загальний наступ і зелені, зазнавши поразки, мусили відступити з Трипілля аж в Переяслав, переправившись через Дніпро. Там вони з’єдналися з військами отамана Григор’єва. 

Лиш з місяць більшовики порядкували в Трипіллі і вночі з 26 на 27 червня 1919 року були вибиті звідти 1-м полком Підкови (полковник Максим Удод) та 2-им полком під керівництвом Максима Терпила — двоюрідного брата Зеленого. Здійснюючи тактичний маневр, полк Підкови відійшов до Старих Безрадичів, бо загальний наступ на Трипілля був запланований отаманом Зеленим на 3 липня. Увечері того дня повстанці ринули з трьох боків: Зелений з григор’євцями з боку Стайок, полк Підкови — із Злодіївки (Українки), а полк Петра Самозванця — з боку обухівської дороги. І два більшовицькі полки та інтернаціональний батальйон опинилися в пастці. Окупанти утікали з чужого й ненависного їм містечка, кидаючи зброю та амуніцію. Більшість з них потрапила до полону й була відпущена Зеленим з миром. Лиш кілька десятків переплили через Дніпро на острів Лужок, де й були підібрані пароплавом, надісланим з Києва. Ото вже вони нарозповідали в Києві про число і ”жахіття” зелених... 

І в Києві був оголошений військовий стан... Повстанський рух зелених вийшов за межі Київщини й перекинувся на Полтавщину.

Отаман Зелений розумів, що початок занепаду і погибелі України поклала Переяславська Рада в 1654 році. Це відтоді нам нав’язувався міф про віковічну російсько-українську дружбу. І от 15 липня 1919 року на Переяславському майдані до тисяч і тисяч козаків, міщан і до великої кількості священників у золотих ризах звернувся отаман Зелений. В урочистій тиші він зачитав маніфест, яким скасовувалася дія Переяславського договору між Москвою і Україною. 

У вересні 1919 року Зелений з одним із загонів відбув до Кам’янець-Подільського, де зустрічався з урядовцями Директорії і особисто з Симоном Петлюрою. Після цього отаман Зелений провів у своїх військах нараду, де було ухвалено визнання Української Директорії за верховну владу. 

З півдня насунулася нова навала російських окупантів і 31 серпня 1919 року білогвардійці Денікіна захопили Київ. Цілу осінь отаман Зелений воював з денікінцями, очоливши велику партизанську армію, в якій нараховувалося до 30 тисяч вояків. Зоною діяльності партизанських зелених загонів стали Чигиринський, Черкаський, Канівський і Звенигородський повіти. Одного разу зелені несподіваною атакою вибили денікінців з Кагарлика, а 11 жовтня 1919 року їм вдалося на деякий час зайняти і Київ.

У жовтні 1919 року Зелений вступив у бій з денікінськими казакамі і осколком снаряда був тяжко поранений. Сталося це неподалік Канева. Помираючого отамана везли підводою до Трипілля, та не довезли живого...