Приємна несподіванка товаришеві Сталіну
27.11.10
22 жовтня 1933 року об 11:30 високий міцно збудований блондин зайшов до консульства СРСР у Львові і пострілом у голову убив агента НКВС А.Майлова. Після цього бойовик здався польській поліції, заявивши, що замах здійснений у відповідь на штучно організований комуністами голод в Центральній та Східній Україні.
Миколі Лемику, студенту математичного факультету Львівського університету, було 18 років, коли Організація Українських Націоналістів в Західній Україні приймає рішення змусити звернути увагу світової громадськості на Голодомор в Україні. На нараді ОУН вирішили вчинити атентат на чиновника Москви — радянського консула у Львові. Зголосилося здійснити вирок з десяток молодих членів ОУН. Але справа йшла не просто про відважного бойовика. Це мав бути інтелігентний чоловік, з опанованими нервами, бо завдання ставилося не лише виконати присуд, а й оборонити себе від енкаведистів, охоронців в консуляті, здатися в руки польській поліції. А найважливіше — гідно триматися під час судового процесу, який мав висвітлюватися світовими засобами масової інформації.
А на 21 жовтня було призначено атентат. Операцію, що мала відбутися в радянському консульстві, ретельно готував бойовий референт ОУН Роман Шухевич. За його дорученням художник Роман Сеньків відвідував консульство на вулиці Набиляка, 22 і склав точний план будинку, розклад роботи установи та намалював портрет консула Голубова. Ще на початку жовтня Микола зустрівся в Личаківськім парку зі Степаном Бандерою. Вони проговорили кілька годин — про політичну ситуацію, голод в Україні. Бандера проінструктував юнака, як поводитися на суді, як слід детально викладати мотиви свого вчинку. Що важливо — можна дозволити поліції заарештувати себе, однак треба не допустити, щоб охорона консульства, яка складалася з енкаведистів, застосувала зброю проти нього, щоб потім не представили це як звичайнісінький та черговий терористичний акт...
Микола добре розумів, що виконавця замаху може чекати смертний вирок. Коли напередодні його запитали: чи є в тебе якісь побажання, він попросив купити йому нові чоботи. «Як застрілять і буду лежати, то кидатиметься в очі моє старе взуття. Не хочеться, щоб вороги сміялися». І йому купили нові шкарпетки та нові чоботи...
До цього часу Микола займався револьверною стрільбою в лісі біля Львова. За декілька днів до замаху пришив собі внутрішню кишеню, куди поклав револьвер марки «Оргіс» і натренувався швидко виймати його з кишені. В день від’їзду до Львова в родині, яка, звичайно, не знала про операцію, вселився неспокій. Матері наснився страшний сон... Микола, почувши це, розсміявся. Коли за ним зачинилися двері, мати не могла знайти собі місця. А на тодішній станції Куровичі (тепер цiєї залізничної колії не існує) мало не сталося непоправне: Миколу зупинив поліціянт, але задовольнився поясненням, що на юнака чекають в гімназії у Львові...
Зустрів Миколу у Львові Роман Шухевич. Поселив хлопця у «Народному» готелі (тепер це приміщення митниці), той записався під прізвищем «Дубенко». Зранку 21 жовтня Микола вийшов з готелю, зайшов до церкви, помолився, і рівно в 11.30 зупинився біля радянського консульства. Далі він діяв за докладно розробленим планом. Дзвінок у двері. Коротка розмова з черговим. На запитання: «Зачем вам нужен консул?», відповів: «У справі виїзду в Радянську Україну». В книжці відвідувачів теж вписується під іменем «Дубенко». Ось в приймальні з’являється секретар Джугай: «Кто к товарищу консулу, пожалуйста». Лемик, не чекаючи відповіді, рішуче прямує до дверей кабінету. Зайшовши всередину, Микола ловить себе на думці, що консул не подібний на намальований портрет художником Сеньковим, та часу на роздуми немає.
— Я хотів би говорити з паном консулом.
— Пожалуйста, говорите, я — консул.
— Маю бажання виїхати в Україну, до Києва, на навчання.
— У вас там єсть родственники?
— Так, маю сестру.
— Есть ли у вас письма от нее? Пожалуйста, покажите.
Це були останні слова «консула» (бо в дійсності це була людина, що замінила консула). Замість листів Лемик витягнув з кишені заряджений «Оргіс» і зі словами «Це тобі від Організації Українських Націоналістів — за муки і смерть наших братів та сестер, за голод в Україні, за всі знущання...» одним пострілом виконав вирок.
А в приймальній вже почалася панічна метушня. Лемик не став чекати, коли внутрішня охорона розправиться з ним. Окриком «Всім на підлогу!» взяв «на мушку» двох підозрілих молодиків. Джугай спробував вислизнути з приміщення, та куля, що потрапила йому в руку, примусила відмовитися від цього наміру. Цікаво, що звуки пострілів, які почув справжній консул Голубов, загнали його під ліжко, звідки «щасливця» витягла потім поліція. Вхідні двері заблокували. Польська поліція дісталась до середини приміщення через дах сусідньої вілли. За її командою Микола поклав револьвер на підлогу, його вивели на вулицю та заштовхнули в авто.
Суд розпочався дуже швидко, вже 30 жовтня 1933 року. Захищали Лемика відомі львівські адвокати д-р Степан Шухевич та Володимир Старосольcький. Під час перерви Шухевич підійшов до Миколи і тихо мовив: «Ви вбили іншу людину — Майлова, сто разів гіршого, ніж Голубов. Це був спеціальний представник Сталіна, що контролював дипломатичні і консульські совєтські представництва у Польщі. Ви зробили приємну несподіванку товаришеві Сталіну...»
Представники польської влади, не бажаючи загострювати стосунки з Радянським Союзом, заборонили проведення масових заходів, і швидко винесли вирок — смертна кара. Однак, враховуючи неповноліття підсудного, оголосили про його довічне ув’язнення, і Миколу везуть аж під Варшаву, в політичну в’язницю «Святий Хрест». Там багатолітній член ОУН, в’язень польських, німецьких і радянських тюрем, двічі засуджений до смерті Петро Дужий впродовж певного часу спілкувався із Миколою Лемиком і згодом згадував, що хлопець виявився дуже приємною, життєрадісною людиною. На запитання: «Коли ж, Миколо, йдеш на волю?» — відповідав з усмішкою: «З неділі, щоправда, ще не відомо, з якої неділі, але це таки буде з неділі!» Півроку Лемик, чи не єдиний у в’язницi, утримувався в кайданках. Але не було б щастя, та нещастя допомогло — навчився їх знімати, і це потім врятувало йому життя. Дійсно, він вийшов на волю саме в неділю, 1939 року. Коли на початку Другої світової війни в’язнів переганяли до іншої в’язницi, йому по дорозі вдалося зняти кайданки і втекти.
А загинув Микола Лемик все ж за ту Східну Україну, коли у жовтні 1941-го в складі похідної групи ОУН на схід потрапив у полон до німців і був розстріляний гестапівцями у Миргороді на Полтавщині. Його дружина Люба Возняк пройшла крізь війну в складі ОУН-УПА, була засуджена трійкою НКВС до розстрілу, з пізнішою заміною на 25 років мордовських таборів і померла в 2008 році у віці 93-х років.
За матеріалами статтей Ірини Єгорової та Марії Кохановської.
Щоб мати змогу залишати коментарі, необхідно зареєструватись.