Легедзинське повстання

02.11.10

У неділю 7 листопада 2010 року, о 12-00 в центрі села Легедзине, Тальнівського району, Черкаської області відбудеться відкриття пам'ятника селянам, які 90 років тому вийшли і дали бій більшовицькій кінноті.

Празник духу

"Кожна людина вмирає. Не кожна справді живе".

Уільям Волес, 1305 рік

 

10 листопада 1920 року на майдані Легедзинської церкви великомучениці Параскеви було занадто людно, навіть для такого свята як сільський храм. Основні групи «празникових» уже підтягнулися і тепер збуджено щось обговорювали. Старші дядьки курили самокрутки, слухали запальні балачки молодих, поглядаючи на валки возів, наповнених боронами. Знизу, від Попівського ставка, заграв оркестр. – Таляни!, - гукнув хтось. Колона з сусіднього села Тальянок підходила до церкви з прапором і музикою.

Уже за кілька годин біля тисячі людей виставлятимуть рядами борони, маскуючи їх осіннім бур’яном, сільські отамани готуватимуть до бою людей, перевіряючи їхню зброю – вила, рушниці. Легедзинський дяк за зброю мав сапу. По флангах ставили «Льюіси» – кулемети із села та привезені вишнопільськими «дерещуками». Були тут ще «гості» з Косенівки, Зеленькова, Камянечого, Рогів.

Так, за селом Легедзине, по Уманському шляху, як тоді казали – на Дзюбанці, почався збройний виступ місцевого підпілля Української Народної Республіки проти частин червоних кіннотників, які рухалися на Звенигородку. Саме у ці дні Червона Армія прорвала кримську оборону російської Білої гвардії, відчувши себе «на коні». Загрожував їй тепер хіба що Петлюра, який з Поділля намагався прорватися на Центральну Україну і чекав на хвилю сільських повстань, які могли змести більшовиків з їхньою продрозверсткою, грабунками і чекістськими «зачистками».

Перша кінна лава котовців «нарвалася» на борони і кулемети повстанців. Друга, розвернувшись, відійшла на Дубину, і, дочекавшись підмоги, випустила перед себе кілька тачанок, які під дядьківськими пострілами, на шаленій швидкості розвернулись і хвилями пустили черги з важких кулеметів. За ними пішла кіннота. Хтось з коліна до останнього відстрілювався, чи калічив вилами ворога. Хтось, не витримавши нерівного бою, втікав до села. Серед повсталих було багато жінок і підлітків.

Зайшовши до села, червоні почали розправу: страчували впійманих повстанців, зачинили в приміщенні школи сотню молодих селян – заручників, яких пообіцяли відпустити в обмін на «льюїси», інакше –розстріляють. Спалили в Легедзиному і Тальянках по десять садиб найактивніших організаторів виступу. За спогадами, у цей день, на Параски, загинуло до сотні селян.

Іван Каленикович Павленко (ліворуч), учасник легедзинського повстання проти армії Котовського восени 1920 року. Пішов боротися з вилами в руках, один з небагатьох, хто залишився живий. Пропав без вісти після арешту у 1940 році.

Час, у вимірі людському, і є історією. Він проходить, події забуваються, і навіть втрачаються для наступних поколінь назавжди, наступає певна амнезія – провали в історичній пам’яті. Пам’ятаймо все. І добре і погане: переляк наших прадідів, коли в їхніх дітей відбирали останній шматок хліба і вони мовчки, як худоба, помирали, і шалене геройство в агонії, коли з боронами без страху кидалися під леза шабель і ворожі кулі: за себе, за своїх сусідів і за Україну, яка ось-ось, вперше за сотні років, мала стати самостійною державою.

90 років по тому, в Легедзиному і навколишніх селах, правнуки повсталих вшановують пам’ять своїх прадідів.
 

Як добратися?

До Легедзина можна доїхати від Умані чи з Тального. Детальніше на карті.

 

Матеріал подано на основі інформації Сергія Афанасьєва.

повернутись

Щоб мати змогу залишати коментарі, необхідно зареєструватись.

logo 1

© 2008 SlavaUkraini.org | Design by 2D Studio