Василь Стус
28.12.08
Народе мій, коли тобі проститься
крик передсмертний і тяжка сльоза
розстріляних, замучених, забитих
по соловках, сибірах, магаданах?
Народився 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Вінницької області в селянській родині. 1939 року батьки переїжджають на Донбас у місто Сталіно (нині Донецьк). 1954 року Василь закінчує зі срібною відзнакою школу, вступає до Сталінського педагогічного інституту на історико-філологічний факультет. 1959 року закінчує навчання з червоним дипломом і їде працювати в село Таужня Кіровоградської області вчителем української мови та літератури. Цього ж року (22 листопада) «Літературна Україна» вміщує добірку творів поета з переднім словом Андрія Малишка. Після служби у війську на Уралі працює в м. Горлівці в 23-й школі.
З березня 1963 — літературний редактор газети «Социалистический Донбасс». Вступив до аспірантури Інституту літератури Академії наук УРСР ім. Т. Шевченка АН УРСР у Києві із спеціальності «Теорія літератури». За час перебування в аспірантурі підготував і здав до видавництва першу збірку творів «Круговерть», написав ряд літературно-критичних статей, надрукував кілька перекладів з Гете, Рільке, Лорки. Належав до Клубу творчої молоді, який очолював Лесь Танюк.
Влітку 1965 року розпочалися арешти в середовищі української інтелігенції, зокрема шістдесятників. На початку вересня на перегляді фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» В. Стус підтримав протест І. Дзюби та В. Чорновола проти цих арештів. А вже наприкінці місяця Стуса відраховують з аспірантури, формально звинувативши в «систематичному порушенні норм поведінки аспірантів та співробітників наукового закладу», хоча фактичною причиною відрахування був його виступ-протест.
Немає Господа на цій землі:
не стерпів Бог — з-перед очей тікає,
аби не бачити нелюдських кривд,
диявольських тортур і окрутенств.
Роки тимчасових робіт (1965–1972) стали найщасливішими роками його життя. Хоча з момента виступу у кінотеатрі за ним й слідкували агенти КДБ, він часто їздив з друзями в подорожі, в ці роки він й знайшов свою кохану. Не можна також й оминути того великого значення, якого набула для нього робота в архіві.Заробляв на життя, працюючи у Центральному державному історичному архіві, згодом — на шахті, залізниці, на будівництві, в котельні, в метро. З 1966-72 — старший інженер у конструкторському бюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР. 1965 одружився з Валентиною Василівною Попелюх. 15 листопада 1966 у них народився син — нині літературознавець, дослідник творчості батька Дмитро Стус.
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям,
як син, тобі доземно поклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі,
і чесними сльозами обіллюсь.
У 1966—1968 pp. у видавництвах «Молодь» та «Радянський письменник» лежать без руху його перша поетична збірка «Круговерть» та два варіанти збірки «Зимові дерева». Вони так і не були видрукувані.У 1970 книжка віршів поета «Веселий цвинтар» потрапила до Бельгії й була видана в Брюсселі.
Виступивши над могилою по-звірячому вбитої художниці Алли Горської (1970), Стус остаточно прирікає себе на подальшу мученицьку долю. У січні 1972 року його заарештовують. У звинувачувальному акті колегії з кримінальних справ Київського обласного суду від 12 вересня 1972 p., зокрема, значиться, що «Підсудний Стус,<...> починаючи з 1963 року і до дня арешту — січня 1972 року, систематично виготовляв, зберігав і поширював антирадянські наклепницькі документи, що порочили дер жавний радянський і суспільний устрій, а також займався антирадянсь-кою агітацією в усній формі. Так, в період 1963—1972 років написав і зберігав у себе на квартирі до дня арешту 14 віршів <...>, в яких поро чить радянський державний і суспільний устрій <...>. У 1965—1972 pp. написав 10 документів антирадянського, наклепницького змісту, в тому числі два листи, що починаються словами «Шановний Петре Юхимовичу...» (листи до тодішнього глави Української республіки П. Ю. Шелеста - Т. К)
Стус одержав присуд: 5 років таборів суворого режиму і 3 роки заслання. Ув'язнення відбував у в'язниці Мордовської АРСР, по закінченню строку в концтаборі Стуса вислали в Матросове Магаданської області, де він працював до 1979 на золотих копальнях. З ув’язнення звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР з відмовою від громадянства: «…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином — значить бути рабом…»
До Києва повернувся влітку 1979 року. Згодом вступив до Української Гельсінської спілки, знайшов роботу — формувальником 2-го розряду в цеху лиття на заводі по ремонту та виготовленню засобів механізації будівництва ім. Паризької Комуни. Через хвороби, набуті в зонах, не витримав фізичного навантаження, звільнився. В лютому 1980 р. його зараховують учнем намазувальника затяжної кромки на конвеєр Київського виробничого взуттєвого об'єднання «Спорт», незабаром йому присвоюють II розряд намазувальника затяжної кромки.
У травні 1980 р. знову обшук на квартирі, арешт, а восени суд і ще суворіший вирок: 10 років таборів особливого режиму і 5 — заслання. Як писав Андрій Сахаров з Горького 1980 року у відозві «Учасникам Мадридської наради для перевірки Гельсінських угод, головам держав-учасниць Гельсінського акту», на цей раз Стус був «засуджений за згоду вступити в Гельсінську групу». Відбувати особливий режим ув'язнення він був відправлений до табору в селищі Кучино Пермської області.
Табірними наглядачами знищено збірку з приблизно 300 віршів. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв’язнями кілька разів оголошував голодівки. У січні 1983 за передачу на волю зошита з віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку. У 1985 Г. Белль висунув творчість Стуса на здобуття Нобелівської премії з літератури. Стусові, що перебував у концтаборі в Кучино (тепер Чусовського району Пермського краю, Росія), заборонили бачитися з родиною. Однак його записи 1983 вдалося переправити на Захід.
— Досить крові,— продекламував кат,
коли ніж, загнаний мені поміж ребер,
стримів у спині.
А я подумав, скулившись весь од болю:
що як він захоче, ще й лікувать мене?
28 серпня 1985 Стуса відправили в карцер за те, що читаючи книгу в камері, сперся ліктем на нари. На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування. Помер в ніч з 3 на 4 вересня, можливо, від переохолодження. Михайло Горинь, що відбував тоді ув'язнення в тій же тюрмі, свідчить: "Ніхто не знає справжнього кінця. Чи то серце. Чи то грюкіт спальної дошки, що опускається при стіні, і стогін Василя..."
Був похований на табірному цвинтарі у с. Борисово. Прохання родини перевезти тіло додому відхилили на тій підставі, що не вийшов термін ув’язнення.
Щоб мати змогу залишати коментарі, необхідно зареєструватись.
