«Пам’ятай про Крути!»
28.01.12
94 роки тому понад 600 студентів захищали Київ від шеститисячної червоної армії Миколи Муравйова на станції Крути неподалік Ніжина на Чернігівщині. Смерть багатьох юних оборонців в нерівному бою стала водночас і світлою трагедією й прикладом чистого героїзму, і невинною жертвою на вівтарі складної й суперечливої української історії, і гіркою спокутою за помилки тодішнього уряду УНР, а ще – прикладом, в якому слід вбачати не лише чужі помилки й вину за втрату стількох життів, а передусім зразок патріотичних цінностей, на яких слід виховувати сучасні покоління, гартувати українську націю.
«Пам’ятай про Крути!» - закликає однойменна молодіжна кампанія, яка наприкінці січня проходить щороку в українських містах й вшановує пам’ять про загиблих юнаків багатьма заходами. Це історичні реставрації боїв, автопробіг за маршрутом Київ-Крути, крутянський піст, який започаткувало в 1931 році покоління Шухевича й Бандери, одягання національного вбрання й червоно-чорної символіки, перегляд підбірки тематичного відео, вечір бардівської пісні та інше. Долучитися до вшанування пам’яті Героїв Крут може кожен в будь-якому доступному йому заході.
Про події під Крутами сьогодні сперечатися не варто. З них потрібно взяти урок, аби в мирний час всім нам вистачило героїзму уникнути таких кривавих жертв заради України. Але для цього ми мусимо знати і пам’ятати свою історію. Наведу уривки з опублікованих спогадів очевидців подій.
Шарий Іван - "Січовики під Крутами"
Тривожно минала ніч. На ранок знову несподівана тривога.
Ніхто, одначе, тепер не сподівався, що тривога має серйозні підстави, — от, як учора, думали, сполохали, а воно й нічого не було.Те, що поблизу ешелона рвалась уже шрапнель, свідчило про щось непевне. Отже, ждали... прибігає сотенний і каже, що нічого поки не загрожує, але треба трохи повчитись стріляти.Січовики, які мали по 40-50 куль, стали вимагати більше, на випадок битви. Сотенний згоджувався, дістав цінку-дві і роздав. Кулі одпускались штабом дуже скупо і січовики вийшли на стрілянину з дуже убогим запасом. Ніхто не вірив у можливість серйозної битви. Але стрілянина, спочатку нечаста, перейшла в справжній наступ ворога.
Січовики зайняли позицію з лівого крила, інші козаки — з правого і в центрі. Відкрили пальбу. Артилерію і кулемети теж пущено в хід.
Зав'язалась битва. Свистіли кулі, шкварчали в повітрі і з грохотом рвались гранати і шрапнелі, тріщали кулемети.Наша артилерія була поставлена на площадках, причеплених до паровозів, і тому не могла влучно стріляти. Але наводчики були добрі і славно справлялись зі своєю роботою.
Який настрій був у час битви? Була все та ж певність у правильності свого рішення, свідомість своїх обов'язків перед совістю, тому не страшні були ні свист куль, ні розриви смертоносних шрапнелів...
Було, одначе, велике нервове напруження, що допомагало вгадувати навіть, де впаде та чи інша граната, чи перелетить, чи не долетить. Битва була на повному ходу. Січовики виявили себе прекрасною бойовою силою, безстрашно зустрічали небезпеку і впрость під градом куль ішли у наступ.
Але трапилось таке, що враз повернуло події не на нашу користь.
Штаб, як тільки почали рватися ворожі шрапнелі, переполохався, переніс канцелярію з вокзалу у вагон і з усім ешелоном утік верстов за 6 від Крут, зоставивши керувати битвою офіцера Гончаренка, який весь час стояв у тилу і, певно, з переляку абсолютно не знав, що йому робити. Навіть тоді, коли з другої вітки залізниці підійшов більшовицький потяг ступнів за 500-600 від наших кулеметів і висадив красногвардійців нам з-за крила, він безпорадно дивився і міркував чи то потяг наш, чи ні.
Тікаючи, штаб захопив і вагони з патронами та набоями до гармат, що добило нашу справу під Крутами. З позиції раз за разом передають, щоб дали патронів, а тут огляділись — нема вагонів з патронами.Тоді офіцер Гончаренко кида битву і біжить сам з голими руками за патронами навздогінці штабові. Пробіг версти дві, побачив — далеко, і вернувся назад.Нарешті козаки з правого крила, примітивши недостачу патронів, а також те, що ешелони поїхали геть на другу станцію, почали одступати. Власне, одступати звелів і командир, але цей наказ був пізно переданий січовикам, і вони бились до того часу, коли вже з правого крила станція була зайнята більшовиками. Січовики були обійдені і більше сорока душ їх ми недолічили між собою.
Вони були без патронів і їх забрали у полон.
У полон попав і мій дорогий, незабутній товариш Олелько Попович. Битва була програна, і ми почали одступати, зриваючи скрізь полотно залізної дороги, щоб задержати більшовиків в їхньому поході на Київ. По дорозі ми чули, що вони люто помстились на полонених січовиках, кілька днів показували їх проїзжим солдатам, «яка, мовляв, буржуазія з нами воює!», а врешті після всяких знущань всіх до одного перерізали. Так загинула майже половина моїх товаришів... Хай земля буде пухом, Вам, славні герої народні! Ви все, що могли, віднесли на вівтар своєї Батьківщини — віддали їй найдорожче, що є в світі — молоде своє життя...
Ви вмерли славною смертю...»
«Народня справа». Київ, 1918, № 12-13. Скорочено.
Михайлик Михайло - "День 29 січня 1918 року"
«…Падали вояки, за ними йшли нові, знову падали і знову йшли, одні за другими... Наші окопи, станція і потяги засипалися ворожими стрільнами і кулями, але кріп-ко трималися наші... Посилали по набої до від'їхавших за півтори верстви потягів, вистрілювали їх, знову посилали... Але грізні вістки: «Нема набоїв», «Псуються скоростріли» пролетіли по окопах. Тут чорні постаті знялися, крики «Ура!», «Слава!» Все перемішалося... Стріляли один одного... Облилися кров'ю багнети... Але вдесятеро більше ворогів перемогли. Почався швидкий, вже неорганізований відступ до потягів, а більшовики з криком «Ура!» кинулися до станції, яку охороняли 50 студентів, переважно ті, що не вміли стріляти.
Вечоріло, коли зібралися майже всі вояки до потягів, які чекали і кожної хвилі готові були рушити в напрямку Києва. Два вагони, відведені для поранених, були переповнені, відвели третій. Сестри і санітари наспіх перев'язували поранених. Потяги рушили під вогнем ворога... у вагонах сотні рахували свої ряди. Кожна недолічувала 5-10 юнаків, Студентський курінь — до 50 студентів.
Перетомлені всі спали у вагонах. На ранок, на станції Бобрик, де разом з відійшовшим зі ст. Гребінки кошем от. С. Петлюри, мали дати новий бій.
Сюди прибігли з Ніжина, занятого червоноармійцями, два гімназисти і передали, що на Крутах у вчорашнім бою залишилося до 300 забитих більшовиків. Вони ж принесли страшну вістку про розстріл 46 студентів і милосердної сестри, захоплених до полону у Крутах».
Літопис «Червоної калини». Львів, 1932, ч. 2. Стаття, правдоподібно, написана 1921 р.
Самійленко Степан - "Крути"
полковник Армії УНР
«...Як один з останніх учасників і свідоків бою під Крутами, хочу цим спогадом відобразити перебіг бою, що, не дивлячись на віддаль часу, як живий, стоїть у мене перед очима.
Пополудні 28 січня 1918 р., командир Першого авто-панцерного дивізіону— підполковник Чорний, одержав наказ від начальника гарнізону м. Києва — полковника Юрка Капкана — вислати другого дня вранці на станцію Крути шість автопанцерників.
Перший автопанцерний дивізіон, що стояв на той час у Києві, на Печерську (недалеко від товарової станції), складався з трьох чот, по три автопанцерники в кожній (два — з двома кулеметами «Максим» і один — з трьома кулеметами «Максим» та однією гарматою). Першою чотою командував, поручник Червяков, другою — поручник Борковський, і третьою — поручник Греків, а я був заступником командира дивізіону.
Але дивізіон на той час не міг виконати того наказу, тобто не міг вислати на станцію Крути шість автопанцерників, а міг вислати тільки чотири, бо решта автопанцерників потребувала ґрунтовного технічного перегляду.
Щоб усе те вияснити в команді міста, з наказу командира дивізіону, я поїхав туди. Вияснивши цю справу з полковником Капканом, я запитав його:«Які ж частини мають узяти участь в бою на станції Крути?»
На це мав відповідь:
Юнаки Київської військової школи, в такій кількості, яку зможе школа вислати, але не менше 200 чоловік; відділ київського Вільного козацтва в такій кількості, яку зможе вислати інженер Ковенко — начальник Вільного козацтва в м. Києві; батарея сотника Лощенка; батарея полковника Алмазова, з якою поїдуть автопанцерники. На місці вже є місцеві військові частини, сила яких докладно невідома.
Передбачаючи довший час на лаштування автопанцерників (рахуючись з тогочасним «ладом» на залізницях), чотири автопанцерники вирушили на станцію Київ-товарова ще вночі 28 січня. На станції залізничники показали вагони і платформи, призначені нам, куди вже ладував свої гармати полковник Алмазов, що мав очолити ешелон.
Ми добре знали, що їзди від Києва до Крут — усього пару годин. Але наділі виявилося інше: на станцію Крути ми приїхали аж пополудні 29 січня, бо залізничники саботували. Потяг наш зупинився не доходячи до станції Крут, бо станція і всі під'їздні дороги до неї були загачені потягами.
Звідти уже стріляли наші гармати (сотника Лощенка) в Гомельському напрямку, де видніли здаля ворожі лави. Туди незабаром почали строчити і наші кулемети. Наразі з Бахмацького напрямку показалися густі й довгі лави ворога, по яких відкрив огонь із своїх гармат полковник Алмазов (просто з вагонів платформ).
Ввести в дію автопанцерники, які уявляли собою неабияку силу (дев'ять кулеметів «Максим» і одна гармата), виявилося неможлимим. На полі був глибокий сніг, по якому автопанцерникам було важко рухатися. Тому вся обслуга автопанцерників (я стояв на платформі, коло тяжкого автопанцерника «Хортиця») була бездіяльними свідками бою під Крутами.
З напрямку Бахмача ворог безупинно йшов на станцію Крути. З напрямку Гомеля він ще скоріше наближався до станції, незважаючи на запеклий гарматний, кулеметний і рушничний огонь наших оборонців. Коли ворог з Гомельського напрямку уже підходив до станції, оборонці (у кільканадцять разів числом слабші) почали під огнем ладуватися до вагонів. А ми (автопанцерники і батарея полковника Алмазова), як ті, чий ешелон стояв останній (а перший від Києва) отримали наказ вирушити на Київ, що ми і зробили, аби звільнити дорогу іншим відступаючим частинам.
Уже вечоріло. Наш потяг відходив поволі і ми були свідками, як ворог (виключно самі матроси), що наступав з боку Бахмача, оточував наших вояків.
Про дальший перебіг бою під Крутами ми уже довідалися пізніше і то майже з невеликими відмінами при кожному оповіданні.
Одне можна було усталити з усіх тих розповідей: величезній перевазі ворога, що наступав на станцію Крути з двох напрямків — Гомель і Бахмач, в жодному разі не могла протиставитися наша малочисельна оборона.
Коли юнаки військової школи були добре навчені військової справи, але малочисельні, — Вільне козацтво не тільки не було достатньо ознайомлене із способом провадження бою, а навіть і з ужитком пальної зброї.
У значній мірі захитала оборону і велика втрата в командному складі Вільного козацтва, через що і не було втримано належного зв'язку з іншими частинами оборонців (головне, з Юнацькою школою). Але і усунення всіх тих недоліків не дало б надії утримати Крути, бо сили ворога були багато чисельніші. Постава же оборонців гідна до наслідування для прийдешніх поколінь. І те, що українська молодь узяла на себе, як свій обов'язок, рік-річно, в річницю бою під Крутами, гідно споминати той бій і його учасників, передусім тих, що життя двоє склали там, дає запоруку думати, що пам'ять про тих лицарів «не вмре, — не загине!»
«Прометей». 1961, 2 лютого.
Подорожній - "Свідчення ворога про бій під Крутами"
Нарис невідомого автора, опублікований у радянському часописі «Вісті», є доказом, що крутянська легенда довго жила серед українського народу у підрадянській Україні.
* * *
Потяг прямого сполучення Москва-Одеса. В чистенькому вагоні блимає електрика. За вікном мерехкотить українська зоряна ніч.
Залізнича варта — рослі хлопці з крісами — зупиняються в дверях купе:
— Громадяне, у кого є зброя, зареєструйте.
В нашому купе один військовий. Каже:
— Я маю в зброю: револьвер у корзині, а посвідчення ось. Показує посвідчення. Старший вартовий вписав у нотатку потрібні йому відомості, віддав посвідчення. Вартові, грюкнувши прикладами рушниць, пройшли далі.
— Що це значить? — спитала пасажирка з Ленінграду. — Ніде не питали за зброєю...
— А це значить, — одповів військовий посміхаючись, що ми в'їхали на територію України.
— Хіба тут неспокійно?
— Це «навсякий случай»... Здається, не так давно тут був напад на потяг.
— То що поможе, як нападуть на потяг, ваш револьвер у чемодані. Знаєте, я вже боюся...
Військовий засміявся, пересів на лавку до сполоханої пасажирки, і українська зоряна ніч, зазираючи у вікно митну круторогим місяцем, бачила, як військовий заспокоював її...
ІІ
Ранком сонце мружилось з туману якоїсь річки. Потяг тарахкотів, поспішаючи на південь.Військовий, бравий козарлюга, споглядав на сонну сусідку й лагодив чайник. Потяг змінив ритм свого бігу, свиснув і почав зупинятися...
— Яка це станція? — спитала пасажирка, томно розплющуючи очі.
— Крути. Славне місце.
— А чим то воно славне?
— Принесу от чаю, розкажу...
Потяг глипнув, і легенько став...
Військовий вийшов, пасажирка глянула в мій бік, розчаровано сказала:
— Ми всю ніч ждали бандитського нападу... Шкода, не було нападу...
— Я так міцно спав, що нічого не чув...
— А ми всю ніч не спали...
Пасажирка одвернулась до вікна, раптом зажеврілась і, схопивши руїнник з милом, подалась до вбиральні. Незабаром повернувся військовий з чайником кип'ятку, заварив чай і почав лаштуватись до снідання. Через якийсь час з'явилась і ленінградка — рожева, напудрена, з духом найміцнішої парфумерії. Вони привітались легеньким поклоном з посмішкою людей, що мають якусь спільну таємницю. Потяг уже загупотів далі, покинувши Крути...
В далеких ланах розкинулось широке село під горою. Білі хатки навколо церкви з високою дзвіницею, вдалечині лісові горбки. В полі, коло колії, пасеться скотина, пастухи сидять під копами. Біленька хусточка на голові дівчини, видно, тріпотить під вітром...
— Це руське село, чи хахлацьке? — спитала дама, напираючи на слово «хахлацьке».
Військовий поглянув у мій бік, посміхнувся і сказав:
— Ми ж їдемо Україною, значить, і село українське... Бачите ж білі хатки. Це типове українське...
— А хіба хахли не руські?
— Коли руські, то чого ж ви питаєте: чи руське чи хахлацьке...
— У нас все однаково: Урал, Донбас, Україна, Мурманський Край — скрізь Росія...
— Ви, певно, хочете сказати СРСР. Бо кордони Росії, РРФСР, ми давно проїхали... Бачу, у вас ще сидить старий душок... Зате у нас багато нового... Хватить і для вас... Прошу до чаю...
— Мерсі...
— А Україну я таки добре знаю. Почать вам з того, що на початку революції наш відділ тисяч у десять, з обозом, гарматами та кулеметами продерся через усю Україну на північ... Мені особисто довелося попасти до оперативного штабу у Брянськ. Коли пригадуєте, тоді була така ситуація: німці наступали, маючи в головних та розвідних відділах українські частини так званої УНР, це значить Української Народної Республіки, що підписала мир з німцями: разом з нами, в Бересті-Литовському. Ми, більшовики, одходили з боєм. І от одержуємо в Брянську вістки, що коло Крут, ото якраз коло того гарного села під горою, окопується батальйон жовтоблакитників, студентів, що прибув з Києва... Розвідка з селян донесла, що студенти в уніформі українських січових стрільців, озброєні австрійськими рушницями, мають кулемети і жодної гармати. Видко, вирядили їх на сміх. Настрій батальйона завзятий...
— Це навіть поетично...
— Ну, нам було не до поезії... Тепер, коли революція уляглась, можна спокійно та об'єктивно згадувати події, навіть поезію вбачати, а тоді — скажу — було не до поезії... Тим більше, що від Крут до Брянська ми мали 1—2 броневики, а вся наша армія, — діло старе, історія, — була з бука та з сосни, коли не рахувати добрий кулак з кронштадтських моряків.
Знов одержуємо вістку, що батальйон, окопавшись під Крутами, лаштується на якусь операцію. Мітинг, скликаний на брянському залізничному двірні, зібрав тільки моряків; солдати, які їхали по демобілізації на Україну, ухилились навіть од мітингу... Зате настрій моряків був піднесений; балакати на мітингу довго не довелося. Через якийсь час наші броневики «освітлили дорогу» на Крути, а по півночі ешелон моряків, маючи на тендрі три гармати, поринув у сніжній темряві...
Ще й не засіріло над крутійськими сніжно-чорними полями, як ми були поблизу ворожого табору. Нас тут чекали: кулеметний вогонь збив перші наші лави, піддавши скаженого завзяття ударній групі... Ударили з гармат... Почувся хрипкий вигук матросів:
— Смерть буржуям! Хай живе революція!..
— Слава! Слава! Смерть московським катам!.. Це значить: ура! Смерть московським палачам! — так кричав студентський батальйон, приймаючи атаку.
В окопах почався багнетний бій під вибухи трьох гармат, метушливу тріскотню кулеметів і розпучливі поодинокі вистріли з рушниць... Коли нігтем проводити по гребінці, гребінець безперебійно-марудно дирчить. От так безупинно-марудно дирчала смерть в окопах...
Сонце привітало нашу перемогу. Сотні трупів вкрили редут... Багато й наших полягло... Ворог бився завзято.
— О, це вже страшно... Але, пробачте, ви так епічно про це згадуєте...
— Ми поважаємо хороброго ворога...
— Ще чашечку...
«Вісті ВУЦВК». Харків, 1926, ч. 199.
Щоб мати змогу залишати коментарі, необхідно зареєструватись.
