Галичанка в Донецьку: Про україномовну культуру
08.11.11
Не так давно довелося гостювати кілька тижнів в Донецьку. Вражень безліч, оскільки встигла «скуштувати» тамтешнього культурного життя в найрізноманітніших його проявах: від кіно й музики, до дискотек, музеїв й планетаріїв. Про свої мовні пригоди там вважаю доцільним розповісти зараз – до Дня української писемності та мови, 9 листопада.
Можна довго розсипатися в пафосних промовах й бідканнях про «неукраїнськість» Донбасу, про утиски там української мови й україномовного населення, про цілковите заперечення української культури «східняками», проте насправді більшість такої інформації – міфи, покликані загострювати внутрішньодержавні конфлікти й непорозуміння. Тому говоритиму коротко й з побаченого-почутого-спостереженого власне мною за час, проведений там.
Культурні традиції
Безперечно, культурні відмінності між Сходом та Заходом України, як і ментальні – очевидні й зумовлені історично. Якщо в древній Галичині залишився глибокий польський та австрійський відбиток, то зовсім «юні» міста Донбасу всю свою недовгу історію проживали в «совку». Тож історичне минуле, яке, на щастя в одних випадках й на жаль в інших, не відкинеш й не перекреслиш, сформувало і склад населення, і ментальність. Дуже різне відсоткове відношення різних верств населення, робітничого прошарку та інтелігенції. Проте в більшості культурних аспектів, окрім мови, якою послуговуються в побуті, культурну різницю неправильно називати прірвою, а тим паче – нездоланною. Як аргумент наведу спостереження в різних культурних сферах.
Кіно
В кінотеатрах Донецька йдуть ті самі фільми, що й у Львові чи в Києві. Самих кінотеатрів куди більше, ніж в тому ж таки Львові, що пояснюється різницею в кількості населення міст. Програє Донецьк хіба що в артхаусі – обирати доводиться з маскульту, подивитися неформальне кіно нема де. Проте у Львові ще кілька років тому була така ж ситуація. Змінилась вона нещодавно завдяки старанням поціновувачів високохудожнього кіномистецтва.
Ще до мандрівки в Донецьк мене нагодували чутками, що на дубльовані українською фільми ніхто не ходить. Чутки виявились неправдивими: на кількох показах фільмів з українським дубляжем був аншлаг. А працівники кінотеатру запевнили, що в глядачів перед купівлею квитків на сеанс не виникає питань щодо мови дубляжу.
Музика
З популярною музикою ситуація невтішна у всіх куточках України. Як у Східній Україні, так і в Центральній чи, що найбільш засмучує – в Західній, у громадських місцях крутять російську попсу. Те саме на дискотеках, в нічних клубах і кафе. Як в Донецьку, так і Львові маси однаково фанатіють від «Х-фактора» й подібних шоу. І якщо палку любов до російськомовної музики донеччан ще можна зрозуміти й пояснити, то аналогічну ситуацію в Галичині я зрозуміти не можу. Пояснити можу хіба генетично успадкованою від батьків «совковістю», але зрозуміти – ні.
Книги
Кілька днів провела на донецькому «Маяку» - найбільшому в місті книжковому ринку. Ситуація схожа до всеукраїнської – ринок заполонили російські видання, які, на жаль, й дешевші, й різноманітніші, аніж українські. Проте україномовна література є і навіть користується попитом. За словами продавця однієї з книгарень, продається навіть «Залишенець» Василя Шкляра. Собі я купила власне донецькі видання, серед яких мене приємно вразив куплений мною останній в магазині примірник «Української репресованої лірики» - антології поетів «Розстріляного Відродження».
«Красивий язик»
Тепер про ставлення до моєї української мови місцевого російськомовного населення. За весь час свого спілкування з донеччанами на вулицях чи ринках, в дельфінаріях, планетаріях, музеях, магазинах, автобусах чи деінде моя мова не зазнала жодного утиску. Ніхто не вдав, що не зрозумів, ніхто не зробив жодного зауваження. А дехто приємно вразив тим, що намагався переходити в розмові на українську. І хоч виходило це в них часом дуже кумедно, проте все одно – приємно. Люди відповідали приязню на приязнь, намагалися потоваришувати, догодити й навіть похвалити мій «красивий язик». Язика я, звісно, нікому не показувала, але навіть такі компліменти тішать.
Тож після цьогорічних відвідин Донецька переконалася особисто в штучності міфів, що побутують як в них про «нас», так і в нас про «них». Так, там переважає російська, але загалом я побачила значно толерантніше й доброзичливіше ставлення до галичанки, аніж очікувала.
Юлія Марищук
Щоб мати змогу залишати коментарі, необхідно зареєструватись.
